«Потрібно буде знову починати все з нуля»: історія родини переселенців зі Слов'янська

12:30, 16 червня 2022 р.
Суспільство

За останніми даними від начальника Нікопольської РВА Євгена Євтушенка, наш район прихистив понад 9 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Тікаючи від обстрілів, окупації і небезпеки для життя, родини з Донеччини, Херсонщини, Луганщини, Запорізької області зупиняються в нашому містечку в надії на спокій і повернення додому.

Журналісти Сіті познайомилися з членами родини Максимчук. У квітні цього року мама Олена, 17-річні двійнята Маша і Гоша, і 3-річний Ілля, переїхали до Нікополя зі Слов’янська Донецької області. В інтерв’ю Олена поділилася історіями про вимушені переїзди у 2014 та 2022 році та про життя родини на Донеччині.

З Горлівки до Слов'янська

Ще до виїзду до Слов’янська у 2014, родина Максимчук жила звичайним життям у Горлівці: Олена виховувала дітей, працювала на ринку продавцем білизни. Маша і Гоша ходили до школи, а з їх вихованням інколи допомагала бабуся.

«У 2014, коли почалася війна, Горлівку інтенсивно обстрілювали. Гинули мешканці. Був випадок, коли на зупинці громадського транспорту від обстрілів загинула вагітна жінка. Тож ми вирішили на кілька місяців переїхати до родичів у Слов’янськ. Проходили кілька блокпостів – українські і ДНРівські. Останні оглядали руки і плечі – дивилися, чи не тримала я зброю. Через два місяці ми повернулися до Горлівки, але вже у січні 2015 знову переїхали до Слов’янська», - розповідає Олена.

Остаточно перебравшись до Слов’янська Олена стала до центру зайнятості і почала шукати нове житло. Орендувала будинок, закінчила курси кондитерів. Розгорнула домашнє виробництво тортів. Згодом влаштувалася продавцем в кондитерський відділ супермаркету. Вже у Слов'янську народився молодший син Ілля.

Після 5 років проживання в орендованому будинку перед родиною постало питання про переїзд до іншого, бо господарі вирішили продати нерухомість. Вже у березні 2021 року Олена з родиною знайшла нове житло. В планах було придбати цей будинок на виплат.

«Будинок припав мені до душі: я завела невеличке господарство, поралася на городі – все було по-домашньому. Ми прожили в новому будинку рік, і знову розпочалися бойові дії. Цього разу це вже широкомасштабна війна. Довелося покинути все, що ми нажили за цей час – нову техніку, меблі і плани про власний будинок. Наразі за будинком доглядає його власниця, але ж там і наше майно», - зітхає Олена.

Поїхати чи залишитися

Останній тиждень перед виїздом зі Слов’янська Олена розмірковувала – чи варто виїжджати, чи можливо все ж таки залишитися попри те, що поруч велися бої.

«Наче було тихо – їхати зі Слов’янська не хотілося. Але коли почало прилітати… Було й таке, що в середині березня прилетіла ракета в залізничне депо. Я це добре відчула, коли ми виходили з дитиною з ванни. Був дуже гучний шум, луснули навіть старі вікна в літній кухні. Потім знову була тиша, але було чутно як велися бої в Ізюмі, Бахмуті, Краматорську. Наче ж до тебе вже не прилітає… Думала, що не будемо виїжджати. Ба більше, стикнулися із фінансовими проблемами: нова банківська картка не приїхала, а знімати готівку можна було лише у касі Ощадбанку. На той момент вони не працювали. Тож не було навіть коштів для виїзду.

Остаточне рішення про те, що зі Слов’янська потрібно їхати, я прийняла, коли в місті влучили по двоповерховому житловому будинку. Внаслідок цього люди отримали осколкові поранення. Ми з дітьми зібрали дві сумки і два рюкзаки. Склали найнеобхідніше – одяг і особисті речі», - ділиться Олена.

Відсутність готівки в родині створювала певні проблеми. Через це Олена шукала будь-які варіанти безплатного виїзду зі Слов’янська серед знайомих, колег, волонтерів у соцмережах. Побачивши пост на Фейсбуці, мама трьох дітей вийшла на зв'язок з волонтерами і записалася на безплатний евакуаційний автобус.

«Ми виїхали 8 квітня, десь о 8 годині ранку. На шляху зупинялися на вокзалі в Краматорську, щоб «підібрати» людей, які б хотіли вихати в евакуацію автобусом. Через годину після зупинки ми відправилися без нових пасажирів. А ще через дві після нашого від’їзду, по вокзалу були завдані ракетні удари. Мене охопив страх. Особливо, коли я побачила фото і відео наслідків. Ми ж там були», - говорить Олена.

Нічого не знали про Нікополь

Сідаючи в евакуаційний автобус родина Максимчук ще не розуміла де вони зупиняться. Волонтери, які організовували евакуацію, сказали що на кілька днів можна залишитися у Дніпрі, але потім потрібно буде виїжджати – місто переповнене переселенцями. Була пропозиція доїхати до Нікополя, яку Олена і обрала. До нашого міста родина Максимчук їхала 12 годин.

«Відверто кажучи, про Нікополь я знала небагато. Коли ввечері нас привезли до модульного містечка, то сказали що місто гарне і тут вже все працює. Але ніхто не попередив, що тут поруч Енергодар (наразі окупований російськими військами – авт) і чутно звуки артилерії. В першу ніч після приїзду ми погано спали, бо чули вибухи. Я собі подумала – поїхали від одного, приїхали туди ж.

Проте вже зранку нас заспокоїли, звуки лунають далеко від нас. Авжеж, в порівнянні зі Слов’янськом тут тихіше. У Слов’янськ коли почало «прилітати», це було дуже гучно. У Святогірськ (місто в Краматорському районі – авт) по мосту, де Лавра, влучали. Ми відчували ці влучення: складалося враження, ніби пластик на стелі в будинку скрипить. По вікнах вибуховою хвилею…наче протяг, але в 100 разів сильніше. Прилітало у телевізійну вежу на горі Карачун», – згадує Олена.

На сьогодні Олена, Гоша, Маша та Ілля мешкають у модульному будинку на мікрорайоні Княжа, і, вже майже адаптувалися до нових умов проживання. Єдине на що скаржаться – немає апетиту. Олена говорить, що поки знаходиться у декреті до січня 2023 року, потроху підшукує варіанти працевлаштування. Залишається питання з садочком для Іллі. Гоша і Маша навчатимуться дистанційно. Гоша на програміста, а Маша на фінансиста.

Родині Максимчук довелося продовжити контракт на проживання у модульному містечку: поки повертатися до Слов’янська вони не планують:

«Ще тоді, розмірковуючи про виїзд зі Слов'янська, упіймала себе на думці, що знову поїду в нікуди. Знову потрібно буде починати все з нуля. Це важко. Але страх за життя дітей змусив покинути місто. Я порівнюю із 2014 роком. Тоді теж казали: місяць-два, Слов’янськ швидко звільнять і все скінчиться. Коли ми приїхали до Нікополя, а в Слов’янську ставало все гучніше, то зрозуміла, що не скоро ми повернемося. Хоч би це не затягнулося так, як було в 2014 …років на 8…Страшно. Не хочу про це думати...», - наостанок поділилася Олена із журналістами Сіті.